Африканський тревелог, частина 3. Уганда.

африка

Не люблю дурнуватих пафосних штампів типу: “країна куди хочеться повернутися”, або “країна, де залишив частинку свого серця”, але як сказати про Уганду по інакшому наразі не придумав, та й зрештою, десь приблизно так воно і є. Тому, пропоную одразу перейти до суті.

Прийняла нас Уганда не дуже гостинно. Одразу на кордоні в мене ніяк не хотіли брати оплату за візу 100-баксовою купюрою 2001 року. Ні вмовляння, ні погрози на прикордонників не діяли, довелось витягувати заначку. При спробі обміняти ту злощасну купюру у мінял за КПП, мене надули на 20 баксів, причому помітив я то все через декілька годин. Зрештою сам винен, нєфіг клювом щолкати, правильно рахуй ноліки на грошах.

Від прикордонного села Чаніка наш путь лежав до міста Кісоро. Дороги там було кілометрів може 20. Але з прикордонних таксистів ніхто за розумні гроші везти нас не погодився, тож ми вирішили порвати їм шаблони, і зробили вигляд що пішли пішки.

За пару сот метрів від кордону нас здігнав мабуть єдиний за всю поїздку дощ, і ми сховалися під дашком якогось сільського магазину. То була хороша позиція, всі машини проїжджали коло нас, частину зупинялись, пропонуючи свої послуги. А нам спішити було нікуди, чекали поки появиться хто небудь з більш адекватним прайсом.

Уганда

На біду, якраз в той самий час в дітей у школі закінчились заняття і вони масово розходились по домах. Канєшноже пройти повз двох Музунгу (білих) їм не дозволила совість цікавість, і через декілька хвилин навколо нас зібралося штук 30 негренят. Самі сміливі з них просили дати їм 100. Так і казали: “give me one hundred”, що саме їм було потрібно ми так іне здогадались. Натомість ми попросили дати нам 200, цілком обосновано як на мене, нас двоє, знач тре 200.

Уганда

Діти: Give me 100!

Ми: Give me 200.

То нехіло так їх підвісило, і заставило задуматись на декілька хвилин. Мабуть важко було осягнути, що білий містер – стереотипний мішок з грошима, може теж у них щось просити.

Уганда

Взагалі, у випадку коли ігнор не допомагає, непоганий тролінг настирних жебраків, попросити в них щонебудь (як правило то саме). Викликає ступор, і приставання на тому як правило закінчуються.

Одного разу, по дорозі до Найробі до нас пристав місцевий зі словами: “I love Jesus, give me 20 Shillings”, на що ми відповіли, що любимо Ісуса більше ніж він, тому він має дати 20 шилінгів нам.

Ні, я не садист, не самостверджуюсь за рахунок слабших. Я лише проти того, щоб прививати людям інстинкт жебрака. І вам також не рекомендую цього робити. Якщо вже так хочете допомогти дітям Африки, підіть наприклад в школу, запитайте директора що потрібно, купіть і віддайте йому (телевізор в кабінет директора купувати не треба, можна обмежитись ручками, зошитами ітд).

Поки ми намагались відучити дітей від поганих манер, з”явився водій, що погодився везти нас за прийнятні гроші. Ех, що то було… В тойоту короллу крім водія влізло ще семеро пасажирів. Двоє на передньому сидінні, п”ятеро ззаду. Уявіть, сидиш ти такий, мало не розмазаний по дверях, а над тобою в “гордам адіночєствє” на стелі сидить таракан, здоровенний такий, сидить і вусами мотиляє. Класика жанру одним словом. Як потім виявилось, то по наших мірках він здоровенний, а по африканських так, унилий середнячок. Добре, що їхати було не далеко.

На виході водій зажадав здерти з нас дабл прайс, і чомусь дуже ображався, коли ми вручили йому стільки, за скільки попередньо домовлялись, розвернулись і пішли.

Перших пару днів взагалі складалось враження, що всі намагаються тебе намахати, і розвести на гроші. Але ми досить скоро адаптувались, і навчилися ставити на місце людей жадібних до грошей містерів. Принцип простий: бажаючих продати товар чи послугу на порядок більше ніж бажаючих придбати. Продавцю на вибір залишається, або продати по нормальній ціні і заробити не багато, або не мати взагалі нічого. Місцеві це добре розуміють, тому після невеликого торгу ціна опускається до прийнятної.

З міста Кісоро зловили машину до Кабале – воріт до нашої першої локації озера Буньйоні. Одним з пасажирів в машині був малаєць, що теж їхав на озеро. Малаєць був хлопака тертий, жив в Найробі, тож в Уганді почував себе досить впевнено. Торгувався він як старий єврей, через що пан Даниловський називав його маланцем.

Від Кабале до озера треба було добиратись ще кілометрів 15. Єдиним доступним транспортом було бода-бода африканське мототаксі. Кажуть, то безбашенні дияволи, що не знають ні страху, ні правил дорожнього руху. Зловили двох, один повіз нас, інший малайця з рюкзаками. Їхали вночі по грунтовому серпантину. Загубили мою шапку і  палатку малайця, добре що другий мот все підібрав. Було страшнувато, мабуть один з перших разів що я на мотоциклі катався. Десь ближче до середини дороги, до мене дойшло – єдиний спосіб перестати боятись – розслабитись і отримувати задоволення. Якщо розібратись, не такий страшний бода як його малюють. Малокубатурний мотоцикл швидко не їде в принципі, а з пасажиром (а часто і з двома) так і подавно, шуму багато хіба і повний ігнор правил.

На озері заселились в містерський готель по 15 баксів з носа. Найдорожчий готель за всю поїздку. Одночасно з нами там зупинилась велика компанія, що перетинала Африку на фурі. Мотоцикли, машини, велосипеди бачив, но щоб на здоровенній вантажівці то перший раз. На шасі вантажівки поставили КУНГ, такий собі офроуд кемпер на 10-15 місць вийшов.

озеро Буньоні

День 6. Уганда. Озеро Бунйоні.

озеро Буньоні

Озеро Буньйоні досить містерська локація, найтуристичніше місце, що нам доводилось бачити в Уганді. Там гарно, і ще звітамти стартують тури до горил. Задоволення то вартує від $500 за трек. Мавпи за такі гроші в наші плани не входили. Досить було бетонної горили в готелі.

озеро Буньоні

Програма на наступний день була висадитись на котромусь з островів посеред озера і колонізувати його. Щоб колонізація пройшла не помітно для спецслужб, вирішили закосити під місцевих, добиратись до острова на каное.

озеро Буньоні

Орендоване в місцевому “порту” каное являло собою вузьку видовбану колоду. Ми майже одразу зрозуміли, що каное те довбане ще й в переносному сенсі. Стійкість по крену, як і належить круглій колоді – відсутня, куди нахилили – туди покотилось. Від кромки борта до води – сантиметрів 15. Рухатись в середині треба було ду-у-уже обережно, щоб раптово не перевернутись. Стійкість по курсу теж не краща.

озеро Буньоні

Як гребти, щоб плисти рівно ми так і не зрозуміли, і після двох годин петляння і зигзагів по озеру, ми здалися і вирішили повернутися так і не колонізувавши жодного острова. Мабуть місцеві КГБ-шники дізнались про наш хитрий план, і вирішили завадити колонізації.

озеро Буньоні

Так виглядає “порт”. Класика жанру, 20-ти літрові каністри з-під олії.

озеро Буньоні

озеро Буньоні

озеро Буньоні

озеро Буньоні

озеро Буньоні

озеро Буньоні

З “порту” ходять човни до сіл на березі озера.

озеро Буньоні

озеро Буньоні

озеро Буньоні

Затарились фруктами.

озеро Буньоні

Класичний обід колонізатора.

Як ви вже зрозуміли, ми називали себе колонізаторами, а поїздку нашу експедицією з метою підкорення нових земель.

озеро Буньоні

Пролетарський барєшнік. З розваг пиво і шашки.

озеро Буньоні

озеро Буньоні

Місцева ультрахардкорна столовка. В меню тільки матоке.

озеро Буньоні

Ну і куди ж без проповідників.