Африканський тревелог, частина 6. Уганда – Кенія.

африка

Останні кілька днів в Уганді вирішили потратити як всі пурєдні туристи, подивитися на мавп в заповіднику. Своєю присутністю ми вирішили ощасливити Водопад Мерчісона і однойменний національний парк.

Нє, насправді мавпи нас не цікавили, ми лишень хотіли подивитись на водоспад. А вайлдлайф йшов в якості безкоштовного бонуса.

Шлях до водопаду Мерчісона лежав через місто Масінді. Масінді велике по угандійських мірках. По факту, місто являло собою правильний квадрат ринку по центру, кілька бічних вулиць, а далі стандартна рандомна застройка. Круг ринку була єдина в місті асфальтована дорога, по якій вечорами катала спортивна тойота, також очевидно єдина в місті.

Уганда, Масінді.

Ринок в Масінді.

Уганда, Масінді.

Уганда, Масінді.

Уганда, Масінді.

Місцевий стріт фуд.

Уганда, Масінді.

Наступного дня поїхали на водопад. Дорогувате задоволення, скажу я вам. За то, щоб подивитись, як Ніл перетікає з одного озера в інше ми заплатили $60 за транспорт + по $35 за вхід в нацпарк.

Африка Уганда водопад Мерчісонафото Андрія Даниловського

Не скажу, що я був в мега захопленні від водопаду, ну так, раз в житті подивитись можна. В якості непоганого бонуса був вайлдлайф, котрий ми спостерігали з машини по дорозі. Цілі стада бабуїнів, кілька буйволів, ще якась там мєлоч.

Африка Уганда водопад Мерчісона

фото Андрія Даниловського

Африка Уганда фауна звіріфото Андрія Даниловського

Африка Уганда фауна звіріфото Андрія Даниловського

Африка Уганда фауна звірі

Бабуїн кажуть небезпечний, може порвати людину, як тузік тряпку. Добре хоч на машину не нападає. Сидячи в салоні, можна кормити його чуть не з рук, він сприйматиме тебе як частину машини. Досить тільки вийти, зразу ж нападе.

Африка Уганда фауна звіріфото Андрія Даниловського

Буйвол – скотина теж ніразу не дружелюбна, мозгів по менше (а маси в рази більше), може й на машину напасти. Страшнувато виглядає, скажу я вам, коли в кількох метрах перед тобою буйвол дивиться в сторону машини і риє копитами землю, розумієш, що в машині ти ніразу не в безпеці. Зійшлись на тому, що полякали ту коровку стартером і шумом двигуна.

Ще в машину забралась підступна муха цеце. Намагалась нас покусати, за що була суворо, але справедливо покарана.

В машині, що везла нас доводопаду, грав Gogol Bordello. Водій сказав, що запис залишили ізраїльські туристи, кажуть він у них там популярний. Це звичайно не на стільки круто, як почути мегахіт Юлі Бодай “Двічі в одну річку не війдеш” десь в Сирії (тру сторі), але теж не погано.

День 18. Уганда. Масінді – Кампала.

Наступного дня ми повернулись в такий вже знайомий і майже рідний горад маєй мєчти – Кампала. І того ж вечора виїхали нічним автобусом в Кенію.

День 19-20. Кенія. Найробі.

Автобус хоч і виїхав вчасно, але в Найробі приїхав з запізненням на 3 з гаком години. З Френком,  чуваком який погодився захостити нас по каучсерфінгу зв”язатись так і не вдалося. Як виявилось, він дав нам не той номер телефону. Ми подумали, що то якесь чергове африканське кидалово, і вже змирилися з тим, що доведеться шукати собі готель посередночі в Найробі.

Але сталося диво, Френк зустрів нас на вокзалі. Як потім виявилось, він побачив, що вислав нам не той номер, і оскільки не було іншої можливості пояснити нам, як добратись до його дому, вирішив чекати на автостанції. Чекати йому довелось понад 3 години. За словами Френка, район автовокзалу вночі небезпечний, тому в будь якому випадку нам краще вибиратись звітам в його супроводі.

Френк жив в пригороді Найробі. Знімав квартиру в невеликому будинку разом з жінкою і трьома дітьми. Вся сім”я, досить добре як для Африки говорили англійською. Склалося враження, що діти Френка знають англ мову краще за нас. Чим займався Френк, я не пригадую, щось з сучасних технологічних професій.

Наступного дня гуляли по Найробі. Досить цікаве місто, не таке заплутане як Кампала.

Заходили в райони, які вночі вважалися небезпечними. З вигляду нічого особливого, звичайна собі міська забудова. Нема такої чіткої границі між районами як в Кампалі чи в Кігалі.

Випадково забрели на сувенірний ринок. Єдине місце в Африці з приставалами. Перший нам попалися нігери, що ходять за тобою і пробують впарити якусь фігню.

– Mister i have special Masai shoes for you… бла-бла-бла…

Фотоапарат в місто я з собою не брав, боявся злодіїв, але все обійшлося.

Наступного дня ми полетіли домів.

День 21. ОАЕ. Шарджа.

“Дємбєльським акордом” подорожі стали 2 дні проведені в аеропорту Шарджа. Рейс перенесли, з аеропорту нас не випустили,тож довелось 2 доби товктись в терміналі.

Добре хоч готель дали, цілком пристойний, правда без вікон. Після кількох тижнів африканського трешу, на такі дрібниці ми не зважали. Чиста постіль, гарячий душ, Star Wars з арабськими субтитрами, що ще треба?

Вхід в готель був через duty free, що кагбе натякало, як можна згаяти час в очікуванні. Словом вирішили ми взяти віскаря. Пішли розраховуватись на касу, але тут виявилась одна цікава деталь, для покупки потрібен був boarding pass на рейс. Не знаю чому, але алкоголь продавали тільки при наявності boarding pass-у. Само собою, ніякого пасу в нас не було, пас нам мали видати тільки за 3 години до рейсу. Коли підійшла наша черга, ми зарядили касиру щось типу: flight was cancelled… waiting for the next flight… бла-бла-бла… Касир філіпінець глянув на нас, і вимовив лиш одне слово, але так. що в його інтонації була вся печаль філіпінського народу: “Прилетели?…”. Він зжалився над нами, і видав пляшку віскі. Ми були врятовані!

Більше нічого вартого уваги по дорозі додому не сталося. За винятком хіба п”яних заробітчан в поїзді на Львів, але до Африки то має мало відношення. Так закінчилася наша перша поїздка в Африку.
П.С. Після повернення, ми ще місяць ковтали доксициклін.